25.08.2016

Кримінальний кодекс України

Звер­ну­тись до адво­ка­тазахист у кри­мі­наль­но­му про­ва­джен­ні

Роз­діл V
ВИНА ТА ЇЇ ФОРМИ

Ста­т­тя 23. Вина

Виною є пси­хі­чне став­ле­н­ня осо­би до вчи­ню­ва­ної дії чи без­ді­яль­но­сті, перед­ба­че­ної цим Коде­ксом, та її наслід­ків, вира­же­не у фор­мі уми­слу або необе­ре­жно­сті.

Ста­т­тя 24. Уми­сел і його види

  1. Уми­сел поді­ля­є­ться на пря­мий і непря­мий.
  2. Пря­мим є уми­сел, якщо осо­ба усві­дом­лю­ва­ла суспіль­но небез­пе­чний хара­ктер сво­го дія­н­ня (дії або без­ді­яль­но­сті), перед­ба­ча­ла його суспіль­но небез­пе­чні наслід­ки і бажа­ла їх наста­н­ня.
  3. Непря­мим є уми­сел, якщо осо­ба усві­дом­лю­ва­ла суспіль­но небез­пе­чний хара­ктер сво­го дія­н­ня (дії або без­ді­яль­но­сті), перед­ба­ча­ла його суспіль­но небез­пе­чні наслід­ки і хоча не бажа­ла, але сві­до­мо при­пу­ска­ла їх наста­н­ня.

Ста­т­тя 25. Необе­ре­жність та її види

  1. Необе­ре­жність поді­ля­є­ться на зло­чин­ну само­впев­не­ність та зло­чин­ну недба­лість.
  2. Необе­ре­жність є зло­чин­ною само­впев­не­ні­стю, якщо осо­ба перед­ба­ча­ла можли­вість наста­н­ня суспіль­но небез­пе­чних наслід­ків сво­го дія­н­ня (дії або без­ді­яль­но­сті), але лег­ко­ва­жно роз­ра­хо­ву­ва­ла на їх від­вер­не­н­ня.
  3. Необе­ре­жність є зло­чин­ною недба­лі­стю, якщо осо­ба не перед­ба­ча­ла можли­во­сті наста­н­ня суспіль­но небез­пе­чних наслід­ків сво­го дія­н­ня (дії або без­ді­яль­но­сті), хоча повин­на була і могла їх перед­ба­чи­ти.

Роз­діл VI
СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

Ста­т­тя 26. Поня­т­тя спів­у­ча­сті

Спів­у­ча­стю у зло­чи­ні є уми­сна спіль­на участь декіль­кох суб’єктів зло­чи­ну у вчи­нен­ні уми­сно­го зло­чи­ну.

Ста­т­тя 27. Види спів­у­ча­сни­ків

  1. Спів­у­ча­сни­ка­ми зло­чи­ну, поряд із вико­нав­цем, є орга­ні­за­тор, під­бу­рю­вач та посо­бник.
  2. Вико­нав­цем (спів­ви­ко­нав­цем) є осо­ба, яка у спів­у­ча­сті з інши­ми суб’єктами зло­чи­ну без­по­се­ре­дньо чи шля­хом вико­ри­ста­н­ня інших осіб, що від­по­від­но до зако­ну не під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за ско­є­не, вчи­ни­ла зло­чин, перед­ба­че­ний цим Коде­ксом.
  3. Орга­ні­за­то­ром є осо­ба, яка орга­ні­зу­ва­ла вчи­не­н­ня зло­чи­ну (зло­чи­нів) або керу­ва­ла його (їх) під­го­тов­кою чи вчи­не­н­ням. Орга­ні­за­то­ром також є осо­ба, яка утво­ри­ла орга­ні­зо­ва­ну гру­пу чи зло­чин­ну орга­ні­за­цію або керу­ва­ла нею, або осо­ба, яка забез­пе­чу­ва­ла фінан­су­ва­н­ня чи орга­ні­зо­ву­ва­ла при­хо­ву­ва­н­ня зло­чин­ної діяль­но­сті орга­ні­зо­ва­ної гру­пи або зло­чин­ної орга­ні­за­ції.
  4. Під­бу­рю­ва­чем є осо­ба, яка умов­ля­н­ням, під­ку­пом, погро­зою, при­му­сом або іншим чином схи­ли­ла іншо­го спів­у­ча­сни­ка до вчи­не­н­ня зло­чи­ну.
  5. Посо­бни­ком є осо­ба, яка пора­да­ми, вка­зів­ка­ми, нада­н­ням засо­бів чи зна­рядь або усу­не­н­ням пере­шкод спри­я­ла вчи­нен­ню зло­чи­ну інши­ми спів­у­ча­сни­ка­ми, а також осо­ба, яка зазда­ле­гідь обі­ця­ла пере­хо­ва­ти зло­чин­ця, зна­ря­д­дя чи засо­би вчи­не­н­ня зло­чи­ну, слі­ди зло­чи­ну чи пре­дме­ти, здо­бу­ті зло­чин­ним шля­хом, при­дба­ти чи збу­ти такі пре­дме­ти, або іншим чином спри­я­ти при­хо­ву­ван­ню зло­чи­ну.
  6. Не є спів­у­ча­стю не обі­ця­не зазда­ле­гідь пере­хо­ву­ва­н­ня зло­чин­ця, зна­рядь і засо­бів вчи­не­н­ня зло­чи­ну, слі­дів зло­чи­ну чи пре­дме­тів, здо­бу­тих зло­чин­ним шля­хом, або при­дба­н­ня чи збут таких пре­дме­тів. Осо­би, які вчи­ни­ли ці дія­н­ня, під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті лише у випад­ках, перед­ба­че­них ста­т­тя­ми 198 та 396 цьо­го Коде­ксу.
  7. Не є спів­у­ча­стю обі­ця­не до закін­че­н­ня вчи­не­н­ня зло­чи­ну непо­ві­дом­ле­н­ня про досто­вір­но відо­мий під­го­тов­лю­ва­ний або вчи­ню­ва­ний зло­чин. Такі осо­би під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті лише у випад­ках, коли вчи­не­не ними дія­н­ня містить озна­ки іншо­го зло­чи­ну.

Ста­т­тя 28. Вчи­не­н­ня зло­чи­ну гру­пою осіб, гру­пою осіб за попе­ре­дньою змо­вою, орга­ні­зо­ва­ною гру­пою або зло­чин­ною орга­ні­за­ці­єю

  1. Зло­чин визна­є­ться таким, що вчи­не­ний гру­пою осіб, якщо у ньо­му бра­ли участь декіль­ка (два або біль­ше) вико­нав­ців без попе­ре­дньої змо­ви між собою.
  2. Зло­чин визна­є­ться вчи­не­ним за попе­ре­дньою змо­вою гру­пою осіб, якщо його спіль­но вчи­ни­ли декіль­ка осіб (дві або біль­ше), які зазда­ле­гідь, тоб­то до поча­тку зло­чи­ну, домо­ви­ли­ся про спіль­не його вчи­не­н­ня.
  3. Зло­чин визна­є­ться вчи­не­ним орга­ні­зо­ва­ною гру­пою, якщо в його готу­ван­ні або вчи­нен­ні бра­ли участь декіль­ка осіб (три і біль­ше), які попе­ре­дньо зор­га­ні­зу­ва­ли­ся у стій­ке об’єднання для вчи­не­н­ня цьо­го та іншо­го (інших) зло­чи­нів, об’єднаних єди­ним пла­ном з роз­по­ді­лом фун­кцій уча­сни­ків гру­пи, спря­мо­ва­них на дося­гне­н­ня цьо­го пла­ну, відо­мо­го всім уча­сни­кам гру­пи.
  4. Зло­чин визна­є­ться вчи­не­ним зло­чин­ною орга­ні­за­ці­єю, якщо він ско­є­ний стій­ким ієрар­хі­чним об’єднанням декіль­кох осіб (п’ять і біль­ше), чле­ни яко­го або стру­ктур­ні части­ни яко­го за попе­ре­дньою змо­вою зор­га­ні­зу­ва­ли­ся для спіль­ної діяль­но­сті з метою без­по­се­ре­дньо­го вчи­не­н­ня тяж­ких або осо­бли­во тяж­ких зло­чи­нів уча­сни­ка­ми цієї орга­ні­за­ції, або керів­ни­цтва чи коор­ди­на­ції зло­чин­ної діяль­но­сті інших осіб, або забез­пе­че­н­ня фун­кціо­ну­ва­н­ня як самої зло­чин­ної орга­ні­за­ції, так і інших зло­чин­них груп.

{Ста­т­тя 28 із змі­на­ми, вне­се­ни­ми згі­дно із Зако­ном 270-VI від 15.04.2008}

Ста­т­тя 29. Кри­мі­наль­на від­по­від­аль­ність спів­у­ча­сни­ків

  1. Вико­на­вець (спів­ви­ко­на­вець) під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за стат­тею Осо­бли­вої части­ни цьо­го Коде­ксу, яка перед­ба­чає вчи­не­ний ним зло­чин.
  2. Орга­ні­за­тор, під­бу­рю­вач та посо­бник під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за від­по­від­ною части­ною стат­ті 27 і тією стат­тею (части­ною стат­ті) Осо­бли­вої части­ни цьо­го Коде­ксу, яка перед­ба­чає зло­чин, вчи­не­ний вико­нав­цем.
  3. Озна­ки, що хара­кте­ри­зу­ють осо­бу окре­мо­го спів­у­ча­сни­ка зло­чи­ну, став­ля­ться в вину лише цьо­му спів­у­ча­сни­ко­ві. Інші обста­ви­ни, що обтя­жу­ють від­по­від­аль­ність і перед­ба­че­ні у ста­т­тях Осо­бли­вої части­ни цьо­го Коде­ксу як озна­ки зло­чи­ну, що впли­ва­ють на ква­лі­фі­ка­цію дій вико­нав­ця, став­ля­ться в вину лише спів­у­ча­сни­ку, який усві­дом­лю­вав ці обста­ви­ни.
  4. У разі вчи­не­н­ня вико­нав­цем неза­кін­че­но­го зло­чи­ну інші спів­у­ча­сни­ки під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за спів­у­часть у неза­кін­че­но­му зло­чи­ні.
  5. Спів­у­ча­сни­ки не під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за дія­н­ня, вчи­не­не вико­нав­цем, якщо воно не охо­плю­ва­ло­ся їхнім уми­слом.

Ста­т­тя 30. Кри­мі­наль­на від­по­від­аль­ність орга­ні­за­то­рів та уча­сни­ків орга­ні­зо­ва­ної гру­пи чи зло­чин­ної орга­ні­за­ції

  1. Орга­ні­за­тор орга­ні­зо­ва­ної гру­пи чи зло­чин­ної орга­ні­за­ції під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за всі зло­чи­ни, вчи­не­ні орга­ні­зо­ва­ною гру­пою чи зло­чин­ною орга­ні­за­ці­єю, якщо вони охо­плю­ва­ли­ся його уми­слом.
  2. Інші уча­сни­ки орга­ні­зо­ва­ної гру­пи чи зло­чин­ної орга­ні­за­ції під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за зло­чи­ни, у під­го­тов­ці або вчи­нен­ні яких вони бра­ли участь, неза­ле­жно від тієї ролі, яку вико­ну­вав у зло­чи­ні кожен із них.

Ста­т­тя 31. Добро­віль­на від­мо­ва спів­у­ча­сни­ків

  1. У разі добро­віль­ної від­мо­ви від вчи­не­н­ня зло­чи­ну вико­на­вець (спів­ви­ко­на­вець) не під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за наяв­но­сті умов, перед­ба­че­них стат­тею 17 цьо­го Коде­ксу. У цьо­му випад­ку інші спів­у­ча­сни­ки під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за готу­ва­н­ня до того зло­чи­ну або замах на той зло­чин, від вчи­не­н­ня яко­го добро­віль­но від­мо­вив­ся вико­на­вець.
  2. Не під­ля­га­ють кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті при добро­віль­ній від­мо­ві орга­ні­за­тор, під­бу­рю­вач чи посо­бник, якщо вони від­вер­ну­ли вчи­не­н­ня зло­чи­ну або своє­ча­сно пові­до­ми­ли від­по­від­ні орга­ни дер­жав­ної вла­ди про зло­чин, що готу­є­ться або вчи­ня­є­ться. Добро­віль­ною від­мо­вою посо­бни­ка є також нена­да­н­ня ним засо­бів чи зна­рядь вчи­не­н­ня зло­чи­ну або неу­су­не­н­ня пере­шкод вчи­нен­ню зло­чи­ну.
  3. У разі добро­віль­ної від­мо­ви будь-кого із спів­у­ча­сни­ків вико­на­вець під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за готу­ва­н­ня до зло­чи­ну або за замах на зло­чин, зале­жно від того, на якій із цих ста­дій його дія­н­ня було при­пи­не­но.

Роз­діл VII
ПОВТОРНІСТЬ, СУКУПНІСТЬ ТА РЕЦИДИВ ЗЛОЧИНІВ

Ста­т­тя 32. Повтор­ність зло­чи­нів

  1. Повтор­ні­стю зло­чи­нів визна­є­ться вчи­не­н­ня двох або біль­ше зло­чи­нів, перед­ба­че­них тією самою стат­тею або части­ною стат­ті Осо­бли­вої части­ни цьо­го Коде­ксу.
  2. Повтор­ність, перед­ба­че­на части­ною пер­шою цієї стат­ті, від­су­тня при вчи­нен­ні про­дов­жу­ва­но­го зло­чи­ну, який скла­да­є­ться з двох або біль­ше тото­жних діянь, об’єднаних єди­ним зло­чин­ним намі­ром.
  3. Вчи­не­н­ня двох або біль­ше зло­чи­нів, перед­ба­че­них різни­ми ста­т­тя­ми цьо­го Коде­ксу, визна­є­ться повтор­ним лише у випад­ках, перед­ба­че­них в Осо­бли­вій части­ні цьо­го Коде­ксу.
  4. Повтор­ність від­су­тня, якщо за рані­ше вчи­не­ний зло­чин осо­бу було звіль­не­но від кри­мі­наль­ної від­по­від­аль­но­сті за під­ста­ва­ми, вста­нов­ле­ни­ми зако­ном, або якщо суди­мість за цей зло­чин було пога­ше­но або зня­то.

Ста­т­тя 33. Суку­пність зло­чи­нів

  1. Суку­пні­стю зло­чи­нів визна­є­ться вчи­не­н­ня осо­бою двох або біль­ше зло­чи­нів, перед­ба­че­них різни­ми ста­т­тя­ми або різни­ми части­на­ми одні­єї стат­ті Осо­бли­вої части­ни цьо­го Коде­ксу, за жоден з яких її не було засу­дже­но. При цьо­му не вра­хо­ву­ю­ться зло­чи­ни, за які осо­бу було звіль­не­но від кри­мі­наль­ної від­по­від­аль­но­сті за під­ста­ва­ми, вста­нов­ле­ни­ми зако­ном.
  2. При суку­пно­сті зло­чи­нів кожен з них під­ля­гає ква­лі­фі­ка­ції за від­по­від­ною стат­тею або части­ною стат­ті Осо­бли­вої части­ни цьо­го Коде­ксу.

Ста­т­тя 34. Реци­див зло­чи­нів

Реци­ди­вом зло­чи­нів визна­є­ться вчи­не­н­ня ново­го уми­сно­го зло­чи­ну осо­бою, яка має суди­мість за уми­сний зло­чин.

Ста­т­тя 35. Пра­во­ві наслід­ки повтор­но­сті, суку­пно­сті та реци­ди­ву зло­чи­нів

Повтор­ність, суку­пність та реци­див зло­чи­нів вра­хо­ву­ю­ться при ква­лі­фі­ка­ції зло­чи­нів та при­зна­чен­ні пока­ра­н­ня, при вирі­шен­ні пита­н­ня щодо можли­во­сті звіль­не­н­ня від кри­мі­наль­ної від­по­від­аль­но­сті та пока­ра­н­ня у випад­ках, перед­ба­че­них цим Коде­ксом.

Роз­діл VIII
ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

Ста­т­тя 36. Необ­хі­дна обо­ро­на

  1. Необ­хі­дною обо­ро­ною визна­ю­ться дії, вчи­не­ні з метою захи­сту охо­ро­ню­ва­них зако­ном прав та інте­ре­сів осо­би, яка захи­ща­є­ться, або іншої осо­би, а також суспіль­них інте­ре­сів та інте­ре­сів дер­жа­ви від суспіль­но небез­пе­чно­го пося­га­н­ня шля­хом запо­ді­я­н­ня тому, хто пося­гає, шко­ди, необ­хі­дної і доста­тньої в даній обста­нов­ці для негай­но­го від­вер­не­н­ня чи при­пи­не­н­ня пося­га­н­ня, якщо при цьо­му не було допу­ще­но пере­ви­ще­н­ня меж необ­хі­дної обо­ро­ни.
  2. Кожна осо­ба має пра­во на необ­хі­дну обо­ро­ну неза­ле­жно від можли­во­сті уни­кну­ти суспіль­но небез­пе­чно­го пося­га­н­ня або звер­ну­ти­ся за допо­мо­гою до інших осіб чи орга­нів вла­ди.
  3. Пере­ви­ще­н­ням меж необ­хі­дної обо­ро­ни визна­є­ться уми­сне запо­ді­я­н­ня тому, хто пося­гає, тяж­кої шко­ди, яка явно не від­по­від­ає небез­пе­чно­сті пося­га­н­ня або обста­нов­ці захи­сту. Пере­ви­ще­н­ня меж необ­хі­дної обо­ро­ни тягне кри­мі­наль­ну від­по­від­аль­ність лише у випад­ках, спе­ці­аль­но перед­ба­че­них у ста­т­тях 118 та 124 цьо­го Коде­ксу.
  4. Осо­ба не під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті, якщо через силь­не душев­не хви­лю­ва­н­ня, викли­ка­не суспіль­но небез­пе­чним пося­га­н­ням, вона не могла оці­ни­ти від­по­від­ність запо­ді­я­ної нею шко­ди небез­пе­чно­сті пося­га­н­ня чи обста­нов­ці захи­сту.
  5. Не є пере­ви­ще­н­ням меж необ­хі­дної обо­ро­ни і не має наслід­ком кри­мі­наль­ну від­по­від­аль­ність засто­су­ва­н­ня зброї або будь-яких інших засо­бів чи пре­дме­тів для захи­сту від напа­ду озбро­є­ної осо­би або напа­ду гру­пи осіб, а також для від­вер­не­н­ня про­ти­прав­но­го насиль­ни­цько­го втор­гне­н­ня у житло чи інше при­мі­ще­н­ня, неза­ле­жно від тяж­ко­сті шко­ди, яку запо­ді­я­но тому, хто пося­гає.

Ста­т­тя 37. Уяв­на обо­ро­на

  1. Уяв­ною обо­ро­ною визна­ю­ться дії, пов’язані із запо­ді­я­н­ням шко­ди за таких обста­вин, коли реаль­но­го суспіль­но небез­пе­чно­го пося­га­н­ня не було, і осо­ба, непра­виль­но оці­ню­ю­чи дії потер­пі­ло­го, лише помил­ко­во при­пу­ска­ла наяв­ність тако­го пося­га­н­ня.
  2. Уяв­на обо­ро­на виклю­чає кри­мі­наль­ну від­по­від­аль­ність за запо­ді­я­ну шко­ду лише у випад­ках, коли обста­нов­ка, що скла­ла­ся, дава­ла осо­бі доста­тні під­ста­ви вва­жа­ти, що мало місце реаль­не пося­га­н­ня, і вона не усві­дом­лю­ва­ла і не могла усві­дом­лю­ва­ти помил­ко­во­сті сво­го при­пу­ще­н­ня.
  3. Якщо осо­ба не усві­дом­лю­ва­ла і не могла усві­дом­лю­ва­ти помил­ко­во­сті сво­го при­пу­ще­н­ня, але при цьо­му пере­ви­щи­ла межі захи­сту, що дозво­ля­ю­ться в умо­вах від­по­від­но­го реаль­но­го пося­га­н­ня, вона під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті як за пере­ви­ще­н­ня меж необ­хі­дної обо­ро­ни.
  4. Якщо в обста­нов­ці, що скла­ла­ся, осо­ба не усві­дом­лю­ва­ла, але могла усві­дом­лю­ва­ти від­су­тність реаль­но­го суспіль­но небез­пе­чно­го пося­га­н­ня, вона під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за запо­ді­я­н­ня шко­ди через необе­ре­жність.

Ста­т­тя 38. Затри­ма­н­ня осо­би, що вчи­ни­ла зло­чин

  1. Не визна­ю­ться зло­чин­ни­ми дії потер­пі­ло­го та інших осіб без­по­се­ре­дньо після вчи­не­н­ня пося­га­н­ня, спря­мо­ва­ні на затри­ма­н­ня осо­би, яка вчи­ни­ла зло­чин, і достав­ле­н­ня її від­по­від­ним орга­нам вла­ди, якщо при цьо­му не було допу­ще­но пере­ви­ще­н­ня захо­дів, необ­хі­дних для затри­ма­н­ня такої осо­би.
  2. Пере­ви­ще­н­ням захо­дів, необ­хі­дних для затри­ма­н­ня зло­чин­ця, визна­є­ться уми­сне запо­ді­я­н­ня осо­бі, що вчи­ни­ла зло­чин, тяж­кої шко­ди, яка явно не від­по­від­ає небез­пе­чно­сті пося­га­н­ня або обста­нов­ці затри­ма­н­ня зло­чин­ця. Пере­ви­ще­н­ня захо­дів, необ­хі­дних для затри­ма­н­ня зло­чин­ця, має наслід­ком від­по­від­аль­ність лише у випад­ках, спе­ці­аль­но перед­ба­че­них у ста­т­тях 118 та 124 цьо­го Коде­ксу.

Ста­т­тя 39. Край­ня необ­хі­дність

  1. Не є зло­чи­ном запо­ді­я­н­ня шко­ди пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам у ста­ні край­ньої необ­хі­дно­сті, тоб­то для усу­не­н­ня небез­пе­ки, що без­по­се­ре­дньо загро­жує осо­бі чи охо­ро­ню­ва­ним зако­ном пра­вам цієї люди­ни або інших осіб, а також суспіль­ним інте­ре­сам чи інте­ре­сам дер­жа­ви, якщо цю небез­пе­ку в даній обста­нов­ці не можна було усу­ну­ти інши­ми засо­ба­ми і якщо при цьо­му не було допу­ще­но пере­ви­ще­н­ня меж край­ньої необ­хі­дно­сті.
  2. Пере­ви­ще­н­ням меж край­ньої необ­хі­дно­сті є уми­сне запо­ді­я­н­ня шко­ди пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам, якщо така шко­да є більш зна­чною, ніж від­вер­не­на шко­да.
  3. Осо­ба не під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті за пере­ви­ще­н­ня меж край­ньої необ­хі­дно­сті, якщо вна­слі­док силь­но­го душев­но­го хви­лю­ва­н­ня, викли­ка­но­го небез­пе­кою, що загро­жу­ва­ла, вона не могла оці­ни­ти від­по­від­ність запо­ді­я­ної шко­ди цій небез­пе­ці.

Ста­т­тя 40. Фізи­чний або пси­хі­чний при­мус

  1. Не є зло­чи­ном дія або без­ді­яль­ність осо­би, яка запо­ді­я­ла шко­ду пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам, вчи­не­на під без­по­се­ре­днім впли­вом фізи­чно­го при­му­су, вна­слі­док яко­го осо­ба не могла керу­ва­ти сво­ї­ми вчин­ка­ми.
  2. Пита­н­ня про кри­мі­наль­ну від­по­від­аль­ність осо­би за запо­ді­я­н­ня шко­ди пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам, якщо ця осо­ба зазна­ла фізи­чно­го при­му­су, вна­слі­док яко­го вона збе­рі­га­ла можли­вість керу­ва­ти сво­ї­ми дія­ми, а також пси­хі­чно­го при­му­су, вирі­шу­є­ться від­по­від­но до поло­жень стат­ті 39 цьо­го Коде­ксу.

Ста­т­тя 41. Вико­на­н­ня нака­зу або роз­по­ря­дже­н­ня

  1. Дія або без­ді­яль­ність осо­би, що запо­ді­я­ла шко­ду пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам, визна­є­ться пра­во­мір­ною, якщо вона була вчи­не­на з метою вико­на­н­ня закон­но­го нака­зу або роз­по­ря­дже­н­ня.
  2. Наказ або роз­по­ря­дже­н­ня є закон­ни­ми, якщо вони від­да­ні від­по­від­ною осо­бою в нале­жно­му поряд­ку та в межах її пов­но­ва­жень і за змі­стом не супе­ре­чать чин­но­му зако­но­дав­ству та не пов’язані з пору­ше­н­ням кон­сти­ту­цій­них прав та сво­бод люди­ни і гро­ма­дя­ни­на.
  3. Не під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті осо­ба, яка від­мо­ви­ла­ся вико­ну­ва­ти явно зло­чин­ний наказ або роз­по­ря­дже­н­ня.
  4. Осо­ба, що вико­на­ла явно зло­чин­ний наказ або роз­по­ря­дже­н­ня, за дія­н­ня, вчи­не­ні з метою вико­на­н­ня тако­го нака­зу або роз­по­ря­дже­н­ня, під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті на загаль­них під­ста­вах.
  5. Якщо осо­ба не усві­дом­лю­ва­ла і не могла усві­дом­лю­ва­ти зло­чин­но­го хара­кте­ру нака­зу чи роз­по­ря­дже­н­ня, то за дія­н­ня, вчи­не­не з метою вико­на­н­ня тако­го нака­зу чи роз­по­ря­дже­н­ня, від­по­від­аль­но­сті під­ля­гає тіль­ки осо­ба, що від­да­ла зло­чин­ний наказ чи роз­по­ря­дже­н­ня.

Ста­т­тя 42. Дія­н­ня, пов’язане з ризи­ком

  1. Не є зло­чи­ном дія­н­ня (дія або без­ді­яль­ність), яке запо­ді­я­ло шко­ду пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам, якщо це дія­н­ня було вчи­не­не в умо­вах виправ­да­но­го ризи­ку для дося­гне­н­ня зна­чної суспіль­но кори­сної мети.
  2. Ризик визна­є­ться виправ­да­ним, якщо мету, що була постав­ле­на, не можна було досяг­ти в даній обста­нов­ці дією (без­ді­яль­ні­стю), не поєд­на­ною з ризи­ком, і осо­ба, яка допу­сти­ла ризик, обґрун­то­ва­но роз­ра­хо­ву­ва­ла, що вжи­ті нею захо­ди є доста­тні­ми для від­вер­не­н­ня шко­ди пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам.
  3. Ризик не визна­є­ться виправ­да­ним, якщо він заві­до­мо ство­рю­вав загро­зу для жит­тя інших людей або загро­зу еко­ло­гі­чної ката­стро­фи чи інших над­зви­чай­них подій.

Ста­т­тя 43. Вико­на­н­ня спе­ці­аль­но­го зав­да­н­ня з попе­ре­дже­н­ня чи роз­кри­т­тя зло­чин­ної діяль­но­сті орга­ні­зо­ва­ної гру­пи чи зло­чин­ної орга­ні­за­ції

  1. Не є зло­чи­ном виму­ше­не запо­ді­я­н­ня шко­ди пра­во­охо­ро­ню­ва­ним інте­ре­сам осо­бою, яка від­по­від­но до зако­ну вико­ну­ва­ла спе­ці­аль­не зав­да­н­ня, беру­чи участь в орга­ні­зо­ва­ній гру­пі чи зло­чин­ній орга­ні­за­ції з метою попе­ре­дже­н­ня чи роз­кри­т­тя їх зло­чин­ної діяль­но­сті.
  2. Осо­ба, зазна­че­на у части­ні пер­шій цієї стат­ті, під­ля­гає кри­мі­наль­ній від­по­від­аль­но­сті лише за вчи­не­н­ня у скла­ді орга­ні­зо­ва­ної гру­пи чи зло­чин­ної орга­ні­за­ції осо­бли­во тяж­ко­го зло­чи­ну, вчи­не­но­го уми­сно і поєд­на­но­го з насиль­ством над потер­пі­лим, або тяж­ко­го зло­чи­ну, вчи­не­но­го уми­сно і пов’язаного з спри­чи­не­н­ням тяж­ко­го тіле­сно­го ушко­дже­н­ня потер­пі­ло­му або наста­н­ням інших тяж­ких або осо­бли­во тяж­ких наслід­ків.
  3. Осо­ба, яка вчи­ни­ла зло­чин, що перед­ба­че­ний части­ною дру­гою цієї стат­ті, не може бути засу­дже­на до дові­чно­го позбав­ле­н­ня волі, а пока­ра­н­ня у виді позбав­ле­н­ня волі не може бути при­зна­че­не їй на строк, біль­ший, ніж поло­ви­на макси­маль­но­го стро­ку позбав­ле­н­ня волі, перед­ба­че­но­го зако­ном за цей зло­чин.
Звер­ну­тись до адво­ка­тазахист у кри­мі­наль­но­му про­ва­джен­ні
0

Автор публікації

Офлайн 4 міся­ці

admin

2
Комен­та­рі: 0Публі­ка­ції: 234Реє­стра­ція: 08-08-2016
Під­три­май­те нас — поді­лі­ться цим запи­сом у соцме­ре­жах:
Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю
ще...